Предыдущее посещение: Текущее время: 22 ноя 2017, 20:35








Начать новую тему Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 
Автор Сообщение
 Ференц (Федір) Медвідь
Сообщение Добавлено: 15 апр 2013, 13:12 
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 17 сен 2010, 20:52
Сообщений : 2146
Откуда: Украина-центр
Пол: Мужской
Любимый игрок: Зидан
Екс-гравець збірної СРСР і ФК «Динамо» (Київ), ФК «Верховина» (Ужгород) Ференц Медвідь відзначив би в цьому квітні ювілей – 70-річчя від дня народження.
Пропоную до вашої уваги статью Василя Гаджеги.

У 1966 році збірна колишнього Союзу готувалася до чемпіонату Європи-68. Головний наставник М. Якушин на товариський матч із шотландцями запросив двох киян-закарпатців – півзахисників Йожефа Сабо та Ференца Медвідя. І зустріч запам’яталася не так виграшем радянських футболістів на знаменитому стадіоні «Хемпден-Парк» у Глазго (2:0), як м’ячем, що його останнім забив у ворота Сімпсона Федір Медвідь: гарматним ударом із 30 метрів у самісіньку дев’ятку.
НАША ДОВІДКА: мсмк Ференц Йожефович Медвідь народився 5 квітня 1943 року в селі Нове Давидково, що на Мукачівщині. Міг однаково добре зіграти як у захисті, так і в півзахисті та нападі.
16-літнім юнаком дебютував у складі ужгородського «Спартака».
1962–1972 рр. – гравець київського «Динамо». Саме у цьому провідному футбольному колективі він розкрив усі грані свого таланту. Запросив його у команду земляк В. Турянчик.
Закарпатець у складі киян провів понад 10 футбольних сезонів. 4–разовий чемпіон (1966–1968 та 1971 рр.) та дворазовий володар Кубка СРСР (1964 та 1966 рр.). Зіграв 12 поєдинків у єврокубках (КЄЧ – 8 ігор, КВКЄк – 4). Провів 243 матчі у Вищій лізі й забив у ворота суперників 19 м’ячів. У списках «33 кращі гравці» його прізвище під №1 значилося два рази (1966 та 1967 рр.).
За збірну СРСР зіграв (1966–1968 рр.) 6 офіційних поєдинків і забив 1 м’яч. Також у її складі провів один міжнародний товариський матч і теж провів у ворота суперників один гол. А вперше чемпіоном колишнього Союзу став у 1963 році, коли виступав за резервістів, які після 14-річної перерви знову вибороли перше місце на приз Спорткомітету СРСР.
Про нього казали, що Федя – це «мотор команди», «людина з двома серцями», «командний боєць». Важко щось додати до такої універсальної характеристики. Після завершення футбольної кар’єри в «Динамо», кілька ігор зіграв за свою рідну команду –
ужгородську «Говерлу», а відтак повністю перейшов на тренерську роботу. За час роботи старшим тренером юнацької збірної України, його підопічні в 1985 році вибороли престижний Кубок «Юність». Чимало його вихованців стали хорошими футболістами й успішно продовжували грати в командах України та за її межами. А в 1987 році збірна колишнього Союзу серед 16-річних стала чемпіоном світу (за час проведення цих турнірів – єдина європейська команда, що виборола золоті медалі). У її складі були чотири вихованці Ференца Йожефовича: закарпатець М. Русин, кияни Ю. Макаров, В. Високос та Ю. Мороз.
У 1994 р. Ф. Медвідь став ст. тренером юнацької збірної УРСР (U-18).
Останнє місце його роботи (з 1996 року) – керуючий справами ПФЛ. Був інспектором Федерації футболу України в першій та другій лігах першості України з футболу.
У 1996 році мені вдалося поспілкуватися з легендою нашого футболу.
– Ференце Йожефовичу, а чи пам’ятаєте, як Ви вперше вдарили по футбольному м’ячу?
– (Сміється). Якщо відповім, що так, то збрешу. А якщо скажу, що почав грати у футбол із тих пір, як себе пам’ятаю, то, гадаю, не помилюсь. Звичайно, у нас не було таких м’ячів, як тепер. І кедів – теж. Пам’ятаю, мені десь у 5 чи 6 класі купили китайські кеди в якогось чоловіка, котрий часто їздив у далеке плавання за кордон. Усі мої цімбори (друзі – діал.) з села йшли дивитися на ті кеди з шипами. А їх було на кожній, по-моєму, 12. Правда, через рік майже щодня на ногах обрізував нігті, бо вони почали мене нестерпно тиснути. Потім уже брав їх на босу ногу, а потім...
– Знаю, що Ви можете на рівні зіграти і стопером, і хавбеком, і форвардом?
– Ні. Ти ще не назвав футболіста, котрий грає під номером «1».
– Невже Ви свого часу були й голкіпером?
– Що правда, то правда. Але недовго. Один раз в Ужгороді, а вдруге – в Москві, коли грав за дубль «Динамо» Київ. Як сьогодні пам’ятаю той день, коли на черговому тренуванні школярів області я підійшов до тренера Василя Федака і попросився в команду. Він чемно попросив мій учнівський квиток. Подивився уважно. Мені ще тоді не було й п’ятнадцяти, а хлопці на два роки були старшими. І все ж тоді я зіграв поєдинок.
Річ у тім, що один із воротарів захворів, а вони хотіли грати у двосторонню гру, то Василь Васильович запропонував мені стати на ворота.
– Ференце Йожефовичу, Ви провели чимало цікавих і принципових матчів. Але є, мабуть, і такі, котрі запам’яталися найбільше?
– Якщо ти відносишся до своєї роботи з відповідальністю, то кожен поєдинок можеш згадати. Безперечно, як правило, згадується перша гра за ужгородський «Спартак», київське «Динамо», за збірну колишнього Союзу. Та чомусь на думку прийшла перша гра з шотландським «Селтіком» 20 вересня 1967 року, що проходила в Глазго. Гравці «Динамо» тоді вперше в своїй історії взяли участь у розіграші Кубка європейських чемпіонів. Мало того, нас жереб, ніби жартуючи, відразу звів із самим володарем цього найпрестижнішого трофею в Старому світі – шотландським «Селтіком». Пам’ятаю ажіотаж перед цією грою. У більшості прогнозів перевага надавалася нашим суперникам. Проте й ми тоді були, як кажуть, не ликом шиті. Уже на третій хвилині гри відкрили рахунок. Блискавичну комбінацію, в якій брав участь і я, завершив точним ударом Анатолій Пузач. Господарі грали гостро й жорстко. Як завжди багато діставалося Йожефу Сабо – технічному й грамотному гравцеві. Стадіон гудів, як бджолиний вулик навесні. Болільники скандували: «Сел-тік! Сел-тік!», одночасно співаючи гімн своєї улюбленої команди. Та запал уболівальників застудив холодним душем наш форвард Анатолій Бишовець, який свій рвучкий ривок завершив чудовим другим голом. Гостей вистачило тільки на те, аби відквитати гол-престиж. У Києві ми зіграли з шотландцями внічию (1:1) і вийшли в наступне коло. Ця подія приголомшила тоді всю футбольну Європу. Із цього приводу редактор відомого журналу «Франс футбол» Макс Юрбін писав, що на континенті народилася нова команда, яка здатна на досягнення найвищого рангу.
– А хто разом із Вами із закарпатців виступав за київське «Динамо»?
– У той час у столичному «Динамо» було нас, закарпатців, чимало. Однак в «основі» грали тільки троє: Йожеф Сабо, Василь Турянчик і я. Пізніше прийшов із одеського «Чорноморця» мій земляк Стефан Решко.
– До речі, Ви пам’ятаєте свій дебют за «Динамо»?
– У дебютному році за основний склад зіграв лише чотири поєдинки. Перший 20 квітня 1962 році: «Динамо» – ЦСКА Москва.
– Чим запам’яталися перші роки в київському «Динамо». Були, скажімо, якісь непередбачувані моменти?
– Без цього не може бути в молодіжному колективі. Але хотів би розповісти про один цікавий момент. У 1963 році грають резервісти ЦСКА (Москва) з нами. І я в інтересах команди протягом 70 хвилин стояв... у воротах. А потім не витримав і пішов у напад. Буквально уже під завісу матчу мені вдалося два рази примушувати воротаря армійців «витягувати» м’яча із сітки воріт. Ось так!
– А коли закріпилися в «основі» київського «Динамо»?
– Київське «Динамо» завжди славилося півзахисниками. Віктор Трояновський був одним із найкращих в 60-ті роки і вважався ставлеником самого головного тренера В’ячеслава Соловйова, котрий привіз його юнаком із Запоріжжя. Розкутою манерою гри настільки вразив досвідченого Віктора Маслова, що той під час історичної суперечки з Валерієм Лобановським назвав Трояновського «єдиним із динамівців, хто по-справжньому розуміється на футболі». Ось цього досвідченого футболіста я й замінив і пограв 11 футбольних сезонів.
– Але ж Трояновський не був настільки «ветераном», що повинен був залишити «Динамо»?
– Причина, звісно, не в цьому. Просто Віктор «поцімборувався» з горілкою. Йому навіть перший секретар Компартії України Володимир Щербицький робив зауваження щодо пиятики. А сталося все так. Ми поїхали грати календарний матч у Ташкент. Чомусь Трояновський не приїхав на базу, звідки відправлявся наш автобус до аеропорту. Не було його і там. Проти ташкентців я відіграв на місці Віктора. Після приїзду в Київ його, звісно, попросили з команди… А йому в той час було тільки 26 років
– Із ким дружили в київському «Динамо»?
– Найперше з земляками. Ми дуже добре розуміли один одного. Скажімо, Йожеф Сабо просто відчував, коли я збираюся зробити ривок по краю, і він завжди вчасно мене підстраховував. А ще багато спілкувався з Віталієм Хмельницьким. Мені подобалися його дотепні жарти.
– Коли вперше були запрошені до збірної Союзу?
– Мене до збірної СРСР запросив її головний тренер Микола Петрович Морозов. Це було 23 жовтня 1966 року. Пригадую і перший матч СРСР – НДР, який закінчився внічию (2:2). Перший гол у свої ворота провели самі господарі, а другий забив я.
– Кажуть, що цей забитий м’яч, про який Ви зараз говорите, був із серії ефектних голів?
– Не знаю, не знаю. Але мені завжди були до вподоби забиті голи через себе, тобто так званими «ножицями». Такий м’яч свого часу провів і наш земляк Вася Турянчик. А це був аналогічний. Зустріч запам’яталася не так виграшем, як саме другим голом, який мені вдалося провести у падінні через себе. Друзі по команді потім говорили, що удар виявився невідпорним.
– До речі, ви згадали про Василя Турянчика. Він якось у розмові мені сказав, що Вас у команді недолюблювали?
– (Сміється). Такого бути не могло. З моїм сільським характером та моєю вдачею? А, можливо, Вася мав на увазі тренування. Був такий випадок, коли ми бігли крос. Я взяв такий темп, що всі фінішували, як кажуть, «через не можу». У всіх червоні язики на бороді, руки по коліна … Я вже не пам’ятаю, хто тоді ледь чутно сказав: «Тобі найбільше потрібно? Йди тоді з команди в легку атлетику, а там бігай із самим Борзовим…».
– Ференце Йожефовичу, Ви довгий час працювали дитячим тренером у Київському спортінтернаті при ДСТ «Динамо». Чим порадували Ваші підопічні?
– Ми з ними багато різних трофеїв вибороли. Скажу про таке: які б вершини не підкорювали улюблені команди сьогодні, істинних цінителів футболу завжди турбувало й турбує питання: що побачимо на стадіонах за кілька років, гру якого ґатунку демонструватимуть наші спортсмени? І тоді погляди звертаються на галерею популярних дитячо-юнацьких турнірів, де проходить школу загартування футбольна зміна. Один із таких турнірів був у колишньому Союзі на призи ЦК ВЛКСМ «Юність». У 1985 році на базі Київського спортивного інтернату була сформована збірна України. Я тоді з А. Бокатим готував хлопців до цих змагань. Це були юнаки 1970 р. н.. Вони просто чудово виступили. Змагання проходили в серпні, в Нальчику. Наші підопічні достроково
святкували перемогу, перемігши за тур до закінчення фінальних змагань збірну команду Ленінграда.
– А хтось із закарпатців грав за цю команду?
– Так. Це майбутні мс СРСР, чемпіони світу серед юнаків М. Русин-мол. та А. Мущинка.
– Але Ваші підопічні й на міжнародному турнірі продемонстрували хорошу гру?
– Так. У 1994 році я тренував юнацьку збірну (U-18) 1977 року народження. Кваліфікаційний турнір континентальної першості проходив на київському стадіоні ЦСКА. Змагання були непростими, але мої хлопці зіграли просто блискуче. Навіть не дивлячись на те, що було надмірне хвилювання, адже для більшості з них то була міжнародна прем’єра. Та ще й «рідні стіни» вимагали цілковитого успіху... Вірменських юнаків мої підопічні просто розгромили, провівши у їх ворота 5 голів. Суперники забили нам лише один. Досить принциповим був матч із грузинами, в складі яких грали майбутні два легіонери київського «Динамо» Каладзе та Деметрадзе. Але й в українців у складі були майбутні «зірки» українського та європейського футболу: Шевченко, Зубов, Перхун, Ящук, Гарас, Слюсар, Гуменюк (Валентин Слюсар та Василь Гуменюк свого часу захищали кольори ФК «Закарпаття» – Авт.) та інші. Невисокий на зріст Зубов «возив» усіх на фланзі, а неперевершений Шевченко наводив жах на захисників і воротарів суперників ударами з будь-якої відстані.
– І як Ви зіграли з грузинами?
– Наприкінці матчу в їх ворота провели два «сухі» м’ячі.
– Наскільки я пам’ятаю, в єврофінал Вашим підопічним не вдалося пробитися?
– Просто не поталанило з жеребом. Обіграти іспанців на їхньому полі – це з низки неймовірного. Хоча й «відбір» ми пройшли гідно. Переграли румунів 2:1, а потім із таким же рахунком поступилися господарям. Як це дуже часто трапляється з нашими командами – не без допомоги арбітрів. Шевченко забив один м’яч, а ще кілька нагод змарнував. Хоч ми на турнірі й не «засвітилися», та в цілому враження від нього залишилися досить добрі.
...Ф. Медвідь ніколи не поривав зв’язків із рідним краєм, із закарпатським футболом. Всіляко сприяв розвиткові цього улюбленого багатьма виду спорту. Та недовго, на
превеликий жаль, йому довелося служити улюбленій «грі мільйонів». Це тільки на полі в нього було два серця, а в житті не витримало єдине. Трапилося незбагненне – 8 листопада 1997 року, на 58 році раптово пішов від нас один із найвідоміших футболістів вітчизняного футболу. Товариші по команді називали його ласкаво «Федя». Він був людиною, здатною на спортивний подвиг заради інтересів команди. Саме він під впливом тренера В. Маслова чи не найпершим довів, що вправний, витривалий гравець може поєднувати тактичні функції крайнього захисника і півзахисника.
Про той роковий день, коли Ф. Медвідя не стало, київський журналіст М. Максимов згадує так: «Дочки – старша Наталя та молодша Яна – викликали «швидку». Приїхали дві бригади, що тільки не робили: і штучне дихання, і електрошок підключали – марно. Тромб буквально розірвав його серце. Дуже важкою була ця втрата для сім’ї».
Незважаючи на те, що чоловік постійно був в роз’їздах, дружина Валерія вважає, що вона з дочками за Федею були, як за кам’яною стіною. Він все організовував, усе знав.
– Я ж навіть слюсаря не знала як викликати, коли трубу прорвало. Років з півтора-два привчалася жити без нього. Хоча ми – нетипова пара, і гороскопи не радять двом Овнам бути разом. Федір винятково тактовна й делікатна людина, хоч і допускав іноді таку легковажність. А насправді… Він же, як глава сімейства, дуже просто міг забрати мене з «Інтуриста», щоб сиділа вдома, як багато хто з дружин футболістів. А він цього не зробив, дозволив мені реалізувати свої здібності…
Вдячні односельці та керівництво ФК «Динамо» (Київ) спорудило в його рідному селі Нове Давидково барельєф, футбольна команда села носить його ім’я, а перші роки, як пам’ять про земляка Ф. Медвідя, проводився традиційний турнір із футболу.




КОМАНДНЫЕ ДОСТИЖЕНИЯ:
«Динамо» Киев, СССР:
Чемпион СССР 1966, 1967, 1968, 1971 годов
Обладатель Кубка СССР 1964, 1966 годов

ЛИЧНЫЕ ДОСТИЖЕНИЯ:
Символические сборные:
Входит в список 11 лучших футболистов чемпионата СССР 1966 года (Список 11 лучших 1960 - 1969 гг)
ТОЛЬКО ЦИФРЫ:
В составе сборной сыграл 6 матчей, забил 1 гол.
Первый матч: 23.10.1966 с ГДР 2:2
Последний матч: 10.03.1968 с Мексикой 0:0
Также за сборную СССР сыграл в 1 (забил 1 гол) неофициальном матче.

СЕЗОН КЛУБ МАТЧИ ГОЛЫ
1961 «Верховодина» (Ужгород, СССР) (D-3) (D-3)
1962 «Динамо» (Киев, СССР) 4 0
1963 «Динамо» (Киев, СССР) 5 0
1964 «Динамо» (Киев, СССР) 23 5
1965 «Динамо» (Киев, СССР) 28 2
1966 «Динамо» (Киев, СССР) 35 3
1967 «Динамо» (Киев, СССР) 28 2
1968 «Динамо» (Киев, СССР) 33 3
1969 «Динамо» (Киев, СССР) 29 1
1970 «Динамо» (Киев, СССР) 29 1
1971 «Динамо» (Киев, СССР) 22 2
1972 «Динамо» (Киев, СССР) 7 0
1973 «Говерла» (Ужгород, СССР) (D-3) (D-3)
ИТОГО в D-1 243 19
Изображение

[like_buttons][/like_buttons]


Вернуться к началу
Не в сети Профиль Cпасибо сказано 
 

_________________
ВВВ Валіза - вокзал - Вован
За это сообщение пользователю Sergio El bombero "Спасибо" сказали:
Alhimik, Gold, kremen, Mykhaylo, УльтраМарин
Показать сообщения за:  Поле сортировки  



Начать новую тему Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 




Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете добавлять вложения

Найти:
Перейти:  
Powered by phpBB © 2000, 2002, 2005, 2007 phpBB Group
Hosted by Getbb.Ru
Design by Gold
© 2008-2017 Форум Динамо Киев